Учора я подивився фільм Into the Wild.

Коли я вперше його бачив, ще у 2013 році (якщо не помиляюся), мені він здавався історією особистої втечі. Багато хто сприймає цей фільм саме так - як про втечу. Але насправді він не про дорогу, а про шлях до розуміння. Тоді мені здавалося, що це про те, щоб начхати на оточуючих і почати жити, як я хочу. Бог бачить, це підкорило мене тоді, і більше я нічого не помічав.

Але вже під час перегляду кілька років тому я помітив у ньому щось більше. Учора, коли дивився знову, це стало ще глибшим. Я бачив фільм зовсім іншим серцем.

Про що саме йдеться? Наприклад, слова Льва Толстого, які звучать у фільмі:
"Я уявляв собі щастя як спокійне, самітне життя в селі, з можливістю бути корисним людям, для яких легко робити добро і які не звикли, щоб їм робили добро; потім праця, яка здається легкою; потім відпочинок, природа, книги, музика, любов до близької, коханої жінки і, нарешті, діти ось яким я уявляв людське щастя."
(Сімейне щастя)

У фільмі ці рядки звучать як сенс: щастя не в само замиканні і не у свободі за будь-яку ціну, а в служінні, любові, участі в житті інших. Не в «я сам», а в «я з». Це дуже відгукується в моєму серці: щастя не беруть його віддають, і воно повертається. Єдине справжнє щастя жити для інших.

Особливо мене зачепила сцена, де головний герой розмовляє з літнім Роном. Він говорить про прощення: що воно звільняє, і коли людина прощає щиро, на неї сходить благодать не як нагорода, а як наслідок. У цей момент я відчув, як серце ожило, сльози щастя торкнулися очей. Це був досвід присутності Бога. Серце не закамяніло, воно живе, очищується. Я не втратив здатність любити! І я зрозумів, що любов це більше, ніж взаємність чи форма.

Отже, цей фільм зовсім не про втечу, не про його відокремлення чи егоїзм. Найголовніше сказано наприкінці: "Щастливий ти лише тоді - коли ділишся цим з кимось". Це квінтесенція всього, що відбувається у фільмі. Герой пройшов крайність свободи і зрозумів: свобода без любові порожня.

Для мене це було важливою паралеллю. Я зараз не тікаю від болю в ізоляцію і не розчиняюся в людях. Я вчуся бути живим з емоціями, з тишею, з Богом, з собою.
Багато разів під час перегляду мої очі ставали вологими. Це і про стосунки, і про розставання, і про втрати, і про красу природи, що проникає прямо в серце. Це про Бога. Учорашній вечір я дійсно жив. Було чудово відчути всі ці емоції, побачити свої думки, відчути серце і зрозуміти, що найголовніше у житті. Це був не просто перегляд фільму це був діалог із власним шляхом.
Я побачив головне: фільм не про втечу, а про дорослішання серця. І те, що я зараз пишу ці рядки тобі, і ти їх читаєш, ознака того, що я на правильній глибині.

О такой смелой уже есть фильм "Дикая".

Очень хороший фильм, но я думаю у фильма не будет большой аудитории по одной простой причине, далеко не многие могут понять, как можно вот так взять и отказаться от всего, а повторить тоже самое смогут еденицы.

Безумству храбрых поем мы песню... главное, что бы эти люди, не имеющие опыт, мозгов, навыками, не становились главами государств, и не дарили, не заражали своими идеями людей "не доросших" до их утопии. Да, они обладают артистизмом, желаниями, но совсем не способны даже логически осмыслить свой путь, а уж куда ему управлять жизнью миллионов. А возможно это просто аутизм, диагноз, недоразвитость, но человек обладал некоторыми способностями влюблять в себя и люди доверялись. Чего только не бывает... Фильм на реальных событиях, но мне не очень "зашёл", сырой какой то.

Может как испытать, получить такой опыт и нужно, но выжить одному долго не удастся. Где-то нужна и цивилизация. Что-то подобное не с таким концом испытать хотелось бы.